<< Главная страница

Старший боярин



Категории Тодось Осьмачка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал У червнi 1912 року Гордiй Лундик приïхав iз Черкаськоï учительськоï семiнарiï в село Тернiвку до своєï тiтки Горпини, яка замiнила йому батькiв, котрих вiн рано втратив. Здобути освiту йому допомiг мiсцевий священик Дмитро Дiяковський, зваживши на успiхи здiбного учня в земськiй школi. У його валiзi лежала посвiдка про те, що Лундик має право навчати в народних школах.  Садиба в Горпини Корецькоï, як i всi обiйстя украïнських селян, охоплювалася садком. Гордiй повечеряв i пiшов спати в клуню на сiно, а розповiдь вирiшив вiдкласти на ранок, бо тiтку чекало мукаюче й хрюкаюче господарство. Юнаковi не спалося. Пригадував навчання, дивився на зоряне небо й думав про те, яка все-таки людина маленька, самотня у Всесвiтi. Захотiлося рiдноï душi поряд. Раптом почув спiв i пiшов на цей голос через яр до попового двору. Там побачив жiнку в самiй сорочцi, з розпущеною косою. Вона йшла, а почувши за собою кроки, пришвидшила ходу. Забiгла на подвiр'я, злiзла по драбинi на стрiху й зникла в отворi. Юнак кинувся до зачинених дверей. Раптом з-за рогу вийшла дiвчина. Вiн попросив потримати ïï руку, щоб переконатися, що це не привид. Коли незнайомка нерiшуче простягла руку, Гордiй вiдчув ïï тепло, притяг ïï до себе й почав цiлувати, дивуючись тому почуттю, що зароджувалося в ньому. Дiвчина гукнула йому Скажений! i вирвалася. Уранцi Гордiй почав розпитувати тiтку про страшний спiв уночi бiля попiвського двору. Та розповiла сумну iсторiю про страшного дiда Маркуру Пупаня, котрий сатанинськими чарами зводив жiнок iз розуму й позбавляв ïх життя. Наступного сонячного дня Гордiй прийшов на город, розташований на березi рiки Тясмин, пiдгортати картоплю. На шляху хлопець побачив бричку, в якiй сидiли дiд Гарбуз i молода панна. Дiвчина зупинилася й запитала, чи не вiн Гордiй Лундик. Вона згадала про ïхнє несподiване знайомство вночi, запросила хлопця бути старшим боярином ïï нареченого на весiллi й повезла знайомити з ним. Дорогою Гордiй освiдчився ïй у коханнi й спробував поцiлувати. Варка вдарила його пужалном батога, i вони випали з брички. Далi поïхала сама, запросивши Гордiя до священика на завтра о 12-й дня. Попередня нiчна пригода не давала спокою хлопцевi. Уночi вiн пiшов до священикового двору, але, побачивши у вiкнi церковноï банi дивну босу дiвчину в самiй сорочцi, мерщiй повернувся. Батько панни Варки, отець Дмитро Дiяковський, пiсля закiнчення Киïвськоï духовноï семiнарiï одружився iз вродливою спiвачкою церковного хору i став священиком у селi Тернiвцi. Завiв зразкове господарство, посадив великий фруктовий сад, утримував найкращу в околицi амбулаторiю, давав грошi на навчання талановитим дiтям, дбав про старих, залучав селян до украïнськоï культури. За це його ненавидiли мiсцевi помiщики, чиновники й попи. Народ обрав до росiйськоï Державноï Думи отця Дмитра. Коли о. Дiяковський одержав звiстку про смерть дружини, то повернувся з Петербурга, покинув усi своï справи, роздав добро, почав пити й ночами кудись зникати. Пiшли чутки, що вночi Дiяковський ганяється за марою Маркури Пупаня. Лише коли мiсцевий багатiй Харлампiй Пронь захотiв одружитися з Варкою, панотець нiби трохи отямився, припинив пиячити i зникати вночi. Гордiй прийшов до священика, як просила Варка, о 12-й. Хотiв з пошани поцiлувати руку, але той не дав, сказавши, що не варто ламати своïх атеïстичних переконань навiть з пошани. Далi вони говорили про лiтературу, про твори В. Винниченка, про долю Украïни. У розмову включився Пронь, показав пiстолет i сказав, що стрiлятиме, як i помiщики у Росiï, в кожного, хто потягнеться до його землi. Гордiй не витерпiв i вдарив нареченого Варки, той крикнув йому стати навколiшки, iнакше застрелить. Гордiй, хоч йому кортiло скочити, побiгти, байдуже вiдвернувся вiд небезпеки, а Варка вибила пiстолет. Отець Дмитро сказав Проневi, щоб той бiльше до них не приходив. Повернувшись додому, Гордiй нiчого не сказав тiтцi про сутичку iз Харлампiєм Пронем. Та розповiла йому свiй страшний сон, коли ïй наснився Маркура Пупань, який обiцяв довести ïï до краю (а вiн i справдi в молодостi чiплявся до неï, але жiнка дивом урятувалася!). Лундик зiбрав речi й пiшов у сусiднє село до свого товариша, який завiдував школою й обiцяв улаштувати його на роботу. У сутiнках тiтка Горпина побачила, як до хати й справдi пiд'ïхав чорний вершник. Коли нападники, якi шукали Гордiя, залiзли в хату, то побачили, що тiтка померла зi страху. Пронь з приятелем iще й повiсили ïï та поïхали повiдомляти пристава, що Лундик убив свою тiтку, вкрав грошi й утiк. Наступного дня в оселi священика знали про те, що Лундика розшукують як убивцю. Служниця Дунька звинувачує Варку у вiдьмацтвi. Та змушена була розповiсти: ворожка сказала ïй, що дiвчина не матиме щастя, поки ïï покiйна мати буде вставати з того свiту, виходити на берег i спiвати вночi. Треба, щоб хтось проспiвав цю пiсню й повернувся тiєю стежкою, що лiтають вiдьми. Тому Варка й вирiшила все зробити сама, а пiд час цiєï дiï ïï й застав Гордiй. Отець Дмитро з донькою зiбрали необхiднi речi й уночi кудись виïхали, дозволивши Дуньцi та дiдовi Гарбузовi взяти собi дещо.  Решту розiбрали селяни. Так зникла садиба священика, i подiбних до неï не було вже в усiй Украïнi. У вiвторок увечерi Гордiя Лундика вели в якiсь новочаснi катакомби. Вiдчинилися дверi — i його завели до великоï кiмнати. Там сидiв пан Пiдотаманчий. Селянин, який привiв Гордiя, сказав, що спiймав того в лiсi, подумав, чи не пiдглядач, тому вирiшив привести до отамана. У цей час писар Петро Пахомович зачитував Мелетi Сверделецю Статут i картав, що той його не дотримується. У статутi було: Беручи до серця долю рiдного народу так, як чемний, та уважний, та розумний син долю своєï матерi, який не забуває нi на мить, що вона дається Богом у життi тiльки раз, ми заснували братство пiд назвою Перший курiнь вiльних украïнцiв для того, щоб у самiм зародку вирвати в столипiнськоï реформи жало, скероване просто в серце самостiйностi нашоï батькiвщини. Повиннiсть кожного члена є безумовне послухання старшини цього братства, яке правує свою дiяльнiсть на те, аби в росiйського помiщицтва на нашiй землi вiднiмати силою грошi i передавати ïх обезземеленим селянам, перетворюючи так все населення в маєтне. Практично цей процес мусить вiдбуватися таким чином: у кожнiй економiï чи на фермi ми повиннi мати таємного члена, який слiдкуватиме за робiтниками i в роботi, i в побутi, i, помiтивши, що якийсь працює не для пропою чи гулянки, а для того, щоб вибитися iз злиднiв, то йому наше братство дає непомiтно для других грошi у розмiрi вiд 500 до 1000 карбованцiв i портрет украïнського дiяча культури чи полiтики з тим, аби селянин негайно купував хату i шматок поля або деревнi на будiвництво i Грунт для господарства. Збудувавши собi оселю, вiн, як прикмету свого щастя на цiле життя, мусить тримати в господi даний портрет. Мелета, даючи грошi селянам, казав, що то вiд Бозi, i не радив вiшати в хатi портрети великих украïнцiв, бо то всi, на його думку, арештанти, як, наприклад, Т. Шевченко. Писар вiд такоï заяви скипiв, Мелета схопив його i вдарив об землю, а отаман пiдскочив i вбив зрадника. Члени братства вирiшують переïхати в iнше мiсце, у Волинськi лiси. Але перед тим хочуть забрати 20 тисяч карбованцiв у Проня, з яким був зв'язаний Мелета. Гордiй зустрiчає серед братчикiв отця Дмитра. Питає в нього про дочку, а той вiдповiдає, що вона в Лебе-динському монастирi.   Коли одбирали грошi у Проня, то Лундик смертельно того пора нив. Перед смертю Пронь сказав, що це вони довели тiтку Горпину до смертi, але свiдкiв немає, тому на Гордiєвi завжди залишиться печать убивцi. I Варка теж сказала, що не поïде iз вбивцею. Увечерi Гордiй приïхав до тiтчиного хутора, щоб вiддати останню шану загиблiй. Несподiвано до нього пiдходить у чернечiй рясi Варка. Панночка запропонувала хлопцевi пiти з нею на Полтавщину до товаришки i там влаштуватися на роботу. Але в неï була умова: переодягтися в селянський одяг i обвiнчатися з нею. Гордiй iз радiстю погодився. I вони пiшли, вiддавши тiтчине майно сусiдцi. Пройшов час, i все те минулося, забулося, нiхто вже й не згадає нi про братство, нi про славних його отаманiв.   Коментар Повiсть Старший боярин — модернiстична оповiдь-роздум про Украïну та украïнцiв у XX ст. У нiй є автобiографiчнi мотиви, наявнi експресiя, символiка, психологiзм. Вiдомий лiтературознавець Ю. Шерех писав: Має людина в Осьмачки силу, що здатна подолати самоту i загубленiсть свою в космосi. Ця сила — почуття любовi, що з'єднує душi й тiла... Думкою ми приймаємо i мiряємо свiт. Чуттями мiняємо його. Це наше чуття забарвлює свiт, змушує його сяяти скалками ясностi чи тьмаритися в пеленi туману. Твiр уперше вийшов 1946 року в Нiмеччинi у видавництвi Прометей. Вiн одержав першу премiю на конкурсi Украïнського видавництва. ТОДОСЬ (Феодосiй) ОСЬМАЧКА  (1895-1962)   Народився майбутнiй письменник в с. Куцiвка тодiшнього Черкаського повiту Киïвськоï губернiï в родинi селянина. Пiсля закiнчення школи працював писарем, 1915 року склав екстерном екзамен на звання земського вчителя, а через рiк мобiлiзований до армiï. Через хворобу був звiльнений, повернувся додому, став учителювати, займатися громадською роботою в Просвiтi у куренi Чорних запорожцiв армiï УНР. У 1921 роцi Т. Осьмачка вступив до Киïвського iнституту народноï освiти. Наступного року одружився, але сiмейне життя в нього не склалося. Навчання через матерiальну скруту довелося залишити i влаштуватися працювати вчителем у м. Києвi. Належав як письменник до лiтературноï групи Ланка, потiм — МАРС. На початку 30-х рокiв виïхав працювати на Кубань. Висловлюючи свою незгоду з нацiональною полiтикою радянськоï влади та неможливiстю вiльно творити, Осьмачка зважився на небачений крок — подав офiцiйну заяву з проханням дозволити виïхати за кордон. Замiсть дозволу його арештували, помiстили до психiатричноï лiкарнi. Кiлька разiв його вiдпускали й забирали знову. Пiд час вiйни та нiмецькоï окупацiï жив зиму в рiдних на Черкащинi, потiм переïхав до Львова, в 1944 роцi емiгрував на Захiд. Спочатку були табори для перемiщених осiб (Дi-Пi), де письменник брав участь у дiяльностi МУРу (Мистецького Украïнського Руху). Перебування у в'язницях та психiатричних лiкарнях пiдiрвало здоров'я поета, у нього з'явилася манiя переслiдування, тому переïхав до СIЛА, потiм до Канади, знову до США, нарештi, до Iспанiï та Нiмеччини. Захворiв у мандрах, його вiдвезли до Америки, там i скiнчився його життєвий шлях. Творчiсть Осьмачки позначена впливом символiзму та експресiонiзму. Йому належать поетичнi збiрки Круча, Скiфськi вогнi, Клекiт, Сучасникам, Китицi часу, вiршований роман Поет, прозовi твори Старший боярин, План до двору, Ротонда душогубцiв.

Метки Старший боярин, ТОДОСЬ (Феодосiй) ОСЬМАЧКА, ЕМIГРАЦIЙНА ЛIТЕРАТУРА, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ТОДОСЬ, Феодосiй, ОСЬМАЧКА , твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Старший боярин


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация